Несення служби на передовій, поранення та порятунок побратима: історія поліцейського-снайпера Руслана Демидюка з Житомирщини

З 2014 року поліцейський із Житомирщини Руслан Демидюк має позивний Тамерлан – саме тоді він уперше виконував бойові завдання в зоні АТО. Коли в поліції області створили стрілецький батальйон, він без вагань записався добровольцем і вирушив на фронт. У червні 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині отримав поранення, але зумів надати домедичну допомогу не лише собі, а й врятував побратима. Наразі Руслан проходить лікування та вже говорить про те, аби повернутися в стрій. 

Служба у правоохоронних органах

Свій шлях в органах внутрішніх справ  Руслан почав у 2012 році – інспектором патрульної служби в Чуднові, пізніше перевівся до Любарського райвідділу. Після реформи продовжив службу у підрозділах реагування патрульної поліції Бердичівського району та Житомирського райуправління.

З початком війни на сході у 2014-му він став на захист України. А з перших днів повномасштабного вторгнення знову був серед тих, хто зупиняв російські атаки.

– Це мій обов’язок – як поліцейського, чоловіка, батька, – каже він.

Повномасштабне вторгнення

24 лютого 2024 року Руслан перебував у відрядженні на кордоні, де разом із колегами охороняв державну межу. Того ж року вступив добровольцем до новоствореного батальйону поліції особливого призначення Житомирщини, де здобув спеціальність снайпера.

На початку 2025-го його підрозділ відрядили на Донеччину. Там бійці займалися розвідкою, виявляли ворожі позиції та виконували інші бойові завдання. У боях вони працювали пліч-о-пліч із бригадами ЗСУ, підрозділами «Лють» та спецпризначенцями КОРД.

Поранення і боротьба за життя

У червні 2025-го, прикриваючи українських воїнів біля Торецька, група Руслана перебувала 15 днів під постійними обстрілами. Вже під час виходу з позицій поліцейський отримав поранення. Спочатку він подумав, що травмована лише рука, але пізніше виявилося, що осколки потрапили й в ногу. Попри це, поліцейський зумів накласти собі та побратиму турнікети.

–  Ми пройшли ще 600 метрів. Далі я вже не міг рухатися через втрату крові. Ми зупинилися в лісосмузі. Евакуацію ми чекали три доби.

Щоранку Руслан, повзаючи до найближчих дерев і кущів, зрізав гілки, якими вони з побратимом прикривалися, щоб їх не помітив ворог.

– На позиції було не так страшно: там хоча б якісь стіни захищали. А коли лежиш у лісосмузі, пролітає дрон, а ти вже подумки  прощаєшся з життям, – згадує боєць.

Також Руслан не лише дбав про свого пораненого побратима та робив все, щоб той перебував у свідомості, а й підтримував його морально, – я весь час  повторював: «Санька, тримайся, нас чекають вдома».

Сила родини

Для нас всіх найбільшою підтримкою є сім’я, – любов і віра близьких завжди додавали сил. Я воюю за них, за майбутнє своїх трьох синів. І я впевнений – перемога буде за нами.

За проявлену мужність Руслана Демидюка нагородили відзнакою «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України.

Відділ комунікації поліції Житомирської області