Відрядження зведеного загону поліцейських Житомирщини, куди увійшли 20 правоохоронців, тривало упродовж чотирьох місяців (із квітня по серпень) у «гарячих точках» Харківщини. Окрім функцій з охорони правопорядку, поліцейські роти поліції особливого призначення виконували і бойові завдання у тісній взаємодії з військовослужбовцями.
Микола, Руслан і Андрій (на фото зліва направо – авт.) – поліцейські особливого призначення роти ГУНП в Житомирській області. Микола – заступник командира зведеного загону правоохоронців, які від регіону відряджались на виконання службових завдань в окремих районах Харківщини. З 20 поліцейських – 12 спецпризначенців.
– Наш зведений загін увійшов у батальйон Нацполіції «Захід» і в такому чисельному складі ми вирушили на Харківщину. Тоді частина цього регіону вже знаходилась під окупацією рф. Ми ж посилили лінію фронту і укріпили оборонні позиції наших територій. Фактично, ми були першим взводом поліцейських-мінометників, - розповідає спецпризначенець поліції Микола.
Бойовим напрямком житомирських поліцейських були визначені населені пункти Циркуни, Руські Тишки і Черкаські Тишки. Далі – аж до кордону з рф українські території захопили окупанти. Для відсічі подальшого наступу спецпризначенці з колегами та у взаємодії з військовослужбовцями виконували оборонні функції. Позиції розміщення мінометів наших захисників ретельно маскувались, адже ворог «прощупував» місцевість за допомогою літальної техніки.
– Один із критично небезпечних моментів для нас усіх – проліт «пташки» (дрона – авт.) над нашим місцем дислокації. Одразу навіть не зрозуміли, що то не наша техніка. Але дійшло майже одразу, бо з боку окупантів полетіли точні «подарунки» у наш бік. Усі встигли сховатись. На щастя, не постраждали. Але стали уважнішими, - згадує спецпризначенець Руслан.
Наймолодший з житомирських поліцейських, 20-річний Андрій, дивується цинічності і алогічності дій противника:
– Були свідками, як площу одного з населених пунктів, де взагалі не було наших позицій, обстріляли «градами». Ви розумієте? Вони «накрили» снарядами цивільних – їх обійстя і інфраструктуру центру – просто так, без всілякої військової мети. Просто аби зруйнувати, понівечити, знищити! Тоді було пошкоджено 16 приватних будинків. Щоб зрозуміти масштаби, просто уявіть собі передмістя Харківщини – заможне, затишне, хат на 300-400. Так після ось таких обстрілів окупантів добре, якщо залишилось неушкодженими 5-6 будинків…
Хлопці кажуть, що «особливо схильні до мистецтва» росіяни, яких вибивали із зайнятих позицій українські захисники, залишали по собі розмальовані стіни чужих обійсть. У відповідь нахабам мінометники посилали і свої дбайливо підписані «дарунки», «вітання» і «побажання».
– У нас теж були технічні можливості для спостереження за результатом. Адже і ми піклувались, щоб наші «гостинці» обов’язково досягали цілей і загарбники відчували себе у нас, м’яко кажучи, некомфортно, бо їм тут не раді, - усміхається Микола.
Харків’яни, як і всі інші українці, у своїх домівках точно не чекали «руського міра». Це вони засвідчували і засвідчують всіма можливими способами підтримки українських захисників.
– Я б сказав, що ми стали учасниками такого собі симбіозу місцевого населення і нас, поліцейських і військових, які виконували там завдання. «Дайте лопату» - «Тримайте дві!», «Дайте сокиру» - «Візьміть бензопилу, хлопці!» На вулицях дорослі і діти з українською символікою, з крилатими фразами і лозунгами на футболках, з українськими рингтонами на мобільниках! Люди підтримували нас, а ми знали, що це ми вдома і нам є, кого і що захищати! – продовжує Микола.
Чотири місяці під щоденними обстрілами та в суцільній небезпеці мужнів наймолодший житомирський спецпризначенець Андрій. По суті, хлопчачий азарт і завзяття, а ще дружній колектив, вочевидь, не залишали місця паніці та страху. Про те, що тримав у долоні смерть, навіть зізнався не одразу:
– Над нами знову літав ворожий дрон. А потім почали стріляти по нам касетними снарядами, 152-га гаубиця била, міномети… Ми сховались в укриття. Коли стихло, я вийшов на вулицю, на свіже повітря. І поки дихав і роздивлявся, «прилетіло» в сусідню будівлю. Відчуттів жодних не було. Звик уже до свисту снарядів, то, коли гепнуло, тільки присів. Потім підняв поруч із собою ось такий уламок. А взагалі, їх там таких було трохи…
До слова, 20-річний Андрій нагороджений відзнакою Національної поліції України «Знак пошани». Колеги кажуть, він не пропустив жодного бойового виїзду. Сам наймолодший герой вважає, що це нагорода загальна, бо кожен з його колег її достойний. А захищати свій дім – обов’язок кожного чоловіка. Тим більше військового, нацгвардійця, прикордонника, поліцейського…
На війні є місце доброті. Це теж добре усвідомили житомирські спецпризначенці. Адже виїжджаючи на завдання, брали із собою зайву баночку тушонки або якісь інші смаколики. Їх чекали. Чотирилапі домашні улюбленці тутешніх жителів. Тварини стали підшефними бійцям. Тож обідом хлопці ділились і з ними.
А вдома на них чекали рідні і друзі. Дзвонили, писали, підтримували. Микола явився додому сюрпризом, нікому про те не повідомивши. Пізно увечері, як після звичайного чергування на зміні. Але радості від повернення живого і неушкодженого чоловіка, батька і сина у його близьких людей було через край.
Привчені до служби у небезпеці, бійці роти особливого призначення житомирської поліції готові до кінця боронити Батьківщину – до Перемоги, до звільнення найменшого клаптика України.
– Ви ж розумієте, це війна. А воювати за своє мають всі – і ті, хто навчений, і ті, хто здатен боронити. То хто ж, як не ми? – резюмував нашу розмову наймолодший із героїв-спецпризначенців поліції Житомирщини Андрій.
Відділ комунікації поліції Житомирської області
